Заборона на шлюб для священиків у Католицькій Церкві закорінена в столітній традиції, заснованій на теологічних, історичних та духовних засадах. Практика целібату священства, хоча й не є догмою, є церковною дисципліною, яка представляє покликання до виключної відданості Богу та служінню громаді, натхненну самим прикладом Ісуса Христа.
Целібатний спосіб життя дозволяє священнику повністю присвятити себе своїй місії. Відмовившись від шлюбу, батько символізує своє повне віддання Господу та Церкві, стаючи більш доступним для відповіді на духовні та пасторські потреби вірних. Це зобов'язання має на меті не лише полегшити його діяльність, але й висловити неподільну любов та радикальну вірність Божому Царству.
У Біблії, святий Павло, у своєму першому листі до Коринтян, аргументує, що целібат забезпечує більшу свободу для зосередження на «справах Господніх» (1 Коринтян 7,32-35), без відволікань родинним життям. Ця свобода відображається в пасторській практиці, де священник більш схильний брати на себе відповідальність за благо громади. У Матвія 19,12, Ісус також натякає на добровільний вибір деяких жити в целібаті «через Царство Небесне», ідеал, який Католицька Церква вважає підходящим для тих, хто виконує священичий служіння.
Традиція католицького духовенства, яке живе в целібаті, сягає IV століття, але була офіційно затверджена Латеранським собором II у 1139 році, який зробив целібат обов'язковим для священиків. Це правило укріпило практику життя священичества як продовження самого Христа, який жив в целібаті і був відданий божественній місії.
Церква розглядає целібат як конкретний знак повної та радикальної відданості священиків, які покликані жити «in persona Christi», тобто в особі Христа, свідчачи про реальність Божого Царства.
Вибір целібату також розглядається як передчуття вічного життя. Ісус, у Матвія 22,30, згадує, що в воскресінні «не одружуються, не одружуються», вказуючи на покликання всіх до єдності з Богом, яка перевищує земні зв'язки. Таким чином, священичий целібат є вираженням цього есхатологічного ідеалу, де життя священника стає передвісником вічної спільноти з Богом.
Варто зауважити, однак, що ця дисципліна не є універсальною. У Східній Католицькій Церкві чоловіки, які одружені, можуть бути рукоположеними священиками, хоча целібат є обов'язковим для єпископів. Ця різноманітність показує, що, хоча Церква цінує целібат як важливий знак відданості Богові, вона також визнає внесок, який одружені чоловіки можуть внести в священичество.
Отже, целібат є особливим вибором та покликанням, яке дозволяє священнику свідчити про любов та відданість Божому Царству повністю. Це покликання, хоча й вимогливе, сприймається як благословення для Церкви та суспільства, де священик, завдяки своїй повній відданості, втілює Божу любов та надію на вічне життя.
Целібат дозволяє священнику присвятити своє життя виключно Богу та Церкві, будучи доступним для духовних потреб вірних. Надихаючись Ісусом та навчанням святого Павла (1 Коринтян 7,32-35), целібат полегшує повне зобов'язання у своїй пасторській місії.
Целібат є знаком ідентифікації священика з Христом, який жив у целібаті. Таким чином, священики покликані жити "in persona Christi", символізуючи повне віддання та неділиму любов до Божого Царства.
Ісус стверджував, що в воскресінні "не одружуються, не одружуються" (Матвій 22,30). Целібат є передчуттям цієї майбутньої реальності, відображаючи покликання до повної спільноти з Богом, де життя священика вказує на Божий Царство Небесне.
1 Коринтян 7,32-35 - Святий Павло про важливість целібату для служіння Богу.
Матвій 19,12 - Ісус говорить про тих, хто обирає целібат через Царство.
Матвій 22,30 - Ісус згадує, що в воскресінні немає шлюбу, що вказує на покликання до вічного життя.
CIC 1579
